Yevhen Malyshev

Історія пам'яті біатлоніста Євгена Малишева

Дитинство Євгена неможливо уявити без зими та льоду. Щойно у мікрорайоні «Дачний» в Охтирці замерзала ковзанка, хлопець міг проводити там години: ганяти з ключкою, а згодом — вчити кататися на ковзанах молодших дітей. Саме таким — швидким, енергійним, невтомним — його досі згадують ті, хто жив по сусідству.

Так трапилося, що поряд жив і тренер місцевої дитячо-юнацької спортивної школи. Він помітив хлопця, його любов до спорту та запропонував віддати до лижної секції. Так у житті Євгена з’явилися лижі — ще один спорт, який вимагав витривалості, швидкості та характеру. А в інші пори року хлопець займався легкою атлетикою.

«Коли я вперше став на лижі, то Євген уже добре їздив. За ним була зарезервована пара лиж, на якій постійно тренувався, його пара палиць, черевики. Він казав: «Це моє, і ніхто не чіпає». Але коли його не було на тренуваннях, всі хотіли взяти його лижі і палиці, тому що вважали, що це — найкращий інвентар», — розповідає друг, біатлоніст Вадим Болдесов.

У Євгена змалку в пріоритеті був спорт. «Йому ще, мабуть, і тринадцяти не було, як почав займатися ще й мотокросом. Керівник мотоклубу відправляв його на змагання до Харкова і Полтави, він тоді зайняв друге місце на чемпіонаті України», — розповідає мама Тетяна Малишева.

Євген із другом Вадимом любили пригоди — разом їздили на річку, на риболовлю, бувало стрибали з моста. Це були їхні маленькі секрети — місця, куди вони їхали удвох, і пригоди, про які знали тільки вони.

Професійне спортивне життя Євген захотів пов’язати саме з біатлоном. Вступив у вище спортивне училище до Харкова. «Він ще тоді цілком і не розумів, наскільки це важкий вид спорту», — згадує мама.

Тренер Сергій Солодовник додає – Євген під час навчання вирізнявся особливою наполегливістю: «Те, що не вдавалося технічно, здобував завдяки іншим якостям. Євген від природи був різким, сильним духом. Стрільба йому іноді вдавалася, іноді — ні, але ми багато працювали, і на виході це був дуже сильний на той час спортсмен юнацького віку».

У роки навчання Євген мав трьох близьких друзів — Євгена Заваду, Степана Кінаша, Вадима Болдесова. Вони стали нерозлучною четвіркою: разом жили, тренувалися.

«Тільки наша четвірка знає прізвисько «Женя-контарік». Євген був дуже майстровитим у плані будь-якої техніки, міг розібрати, зібрати чи полагодити чи не все, що ламалося. Навіть тренери до нього ходили за порадами. І коли під час роботи Жені все вдавалося, він казав свою коронну фразу: «О, є контакт!». Ми і прозвали його «Женя-контарік», «Женя-контакт», — розповідає друг, біатлоніст Степан Кінаш.

Ще одне прізвисько Євгена було «Маріо». «Це через те, що мав дуже схожу ходу до цього персонажа з комп'ютерної гри», — каже Вадим Болдесов.

Спорт у хлопців займав значну частину життя. У спортивному закладі, який працював за інтернатним принципом, діти жили, навчалися і тренувалися. День починався із зарядки, а далі на них чекали два тренування — вранці та ввечері. Такий режим був щодня, за винятком неділі. Під час виїздів графік змінювався залежно від підготовки до стартів. Тренувальний процес підлаштовували під змагання, зокрема і під підготовку до Олімпіади.

У Євгена була своя гвинтівка, яку він дуже беріг. «Коли ти приходиш на секцію біатлону, то її тобі видає тренерський штаб. Твоє завдання — за нею доглядати. Якщо хочеш, можеш трохи модернізувати гвинтівку. Ми собі купили нові ремені, щоб одягати гвинтівки на плечі», — пригадує Вадим Болдесов.

За трохи більше, ніж три роки Євгенові вдалося опанувати ті навички, на які, за словами тренера, може піти і п’ять-шість років.

«Перед відбором на Олімпійські ігри ми брали участь у чемпіонаті у Фінляндії, і його тоді виграв Женя. На мою думку, це був його зірковий час. Коли ми передивлялися відео й аналізували техніку після гонок, наш тренер сказав, що Женя буде перспективнішим у плані спортивної фізіології, ніж я. Тобто, що матиме більший потенціал, що зможе себе проявити як спортсмен – більше. Я чітко запам'ятав ці слова і тоді Женя відкрився для мене не тільки як друг чи колега, а й як справжній сильний суперник, з яким треба конкурувати. І мене це завело, я почав ще більше тренуватися», — ділиться Степан Кінаш.

Євген ставився до конкуренції спокійно. Він не конфліктував із суперниками і не сприймав їх за ворогів. Навпаки, сильніші спортсмени поряд могли стати додатковою мотивацією. Водночас перемога для нього була важливою. Євген умів змагатися і завжди залишався товариським поза спортом.

«Ніколи не було ворожнечі чи агресивного суперництва», — каже Степан Кінаш.

Хлопці любили разом проводити вільний час, подорожувати.

«Ми мандрували світом, готувалися до юнацьких Олімпійських ігор. Один із моментів, який мені особливо запам’ятався, — коли підіймалися на гору у Словенії. Під час спуску Женя підвернув ногу, але навіть тоді не здавався і продовжував іти. Я та всі, хто був поруч, його підтримували. У якийсь момент я взяв його під руку, і так ми разом спускалися до місця призначення. Також пам’ятаю нашу поїздку до Хорватії, де виїжджали на велотренування. Тоді теж дуже добре проводили час: дорогою багато де зупинялися, фотографувалися, відкривали для себе щось нове», — розповідає друг Євген Завада.

Найбільше Євген Малишев пишався результатами чемпіонатів України. «Він виступав дуже достойно, вище середнього рівня. Не завжди вигравав, не завжди брав призові місця, але регулярно був серед тих, хто міг за них боротися. У його віці в Україні була дуже сильна конкуренція. На Олімпіаду відбирали спортсменів 2002–2003 років народження, і серед них було багато сильних хлопців. У команду, яка готувалася до Олімпіади, потрапити було дуже складно: із восьми спортсменів від нашої команди відібрали трьох, і Женька був серед них», — ділиться тренер Сергій Солодовник.

Так у 2020 році Євген потрапив до команди ІІІ Зимових Юнацьких Олімпійських Ігор, що відбувалися у Лозанні у Швейцарії. Тоді, за словами друзів, особливо яскраво проявився характер хлопця.

«Дівчата стартували першими, а потім уже ми. Дівчина Євгена, яка теж брала участь, сильно засмутилася, бо не потрапила до олімпійського складу. І Женя, наскільки я це тоді відчув, не зміг відокремити стосунки від спорту. Щоб підтримати її, пробіг погано гонку, на мою думку, це було спеціально. Для мене важливо розповісти це, аби поділитися, що Женя був людиною, яка могла пожертвувати чимось заради ближнього. Він умів це робити. І це дуже сильна риса», — ділиться Степан Кінаш.

Після того випадку Євген покинув спорт. Коли йому виповнилося вісімнадцять, вирішив пов’язати життя з військовою службою підписав контракт зі Збройними силами України. Разом із тим навчався в Охтирському фаховому коледжі Сумського національного аграрного університету на відділенні «Агроінженерія». Його цікавила механіка, вмів водити і легкові авто, і вантажівки.

Євген служив водієм-санітаром медичного пункту Бази зберігання озброєння та боєприпасів Національної гвардії України. Мав звання солдата. А перед початком повномасштабної війни сів за кермо військової «швидкої». Під час перших ударів російської армії по Охтирці вивозив постраждалих.

26 лютого 2022 року російська армія вдарила по військовій частині в цьому місті. Загинуло 70 людей.

«Женя, як я зрозуміла, останнім стрибнув в укриття, він був у касці та рукавицях, все спорядження було на ньому… Та навіть якби Женя залишився у машині, то по ній теж був удар, її розірвало на шматки», — каже мама Тетяна.

Напередодні загибелі Євген зідзвонювався з Вадимом. Про службу відгукувався як про роботу, яку треба виконувати.

— Як справи, як самопочуття? — запитував Вадим.

— Вадь, все норм, колись може ще побачимось, але це не точно, — такими були останні слова Євгена в цій розмові.

Для хлопців звістка про загибель друга, як і для близьких, стала дуже болючою. «Я пам’ятаю, що одразу почав дзвонити друзям — Вадиму і Жені Заваді, хлопці плакали у слухавку. Ми тісно спілкувалися, разом починали наш шлях і стільки всього пройшли. І тут Жені вже немає. Як це можливо? Це важко усвідомлювати», — каже Степан Кінаш.

Євгена поховали 3 березня 2022 року на Юріївському кладовищі в Охтирці. Він посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та має звання «Почесний громадянин міста-героя Охтирки».