Skip to the main content

On the Helmet of Memory

Taras Shpuk

Тарас Шпук

Taras Shpuk
Фонд Повернись живим · Права надано в партнерстві з Меморіалом

Record

Age at death
34
Sport
Adaptive sport — Invictus Games team coach
Місто і дата загибелі

Тарас Шпук був учасником Революції Гідності, працював у благодійному фонді «Повернись живим». Мав псевдо «Череп» ще з Майдану – носив балаклаву з таким малюнком. З 2014-го служив у добробаті, пізніше – у розвідці. У 2023-му приєднався до лав спецпідрозділу активних дій Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Його визначальні риси – чесність, щирість, доброта. «Прорвемось!», «Так!» , «Щас порішаєм!» – цими словами, згадують друзі, Тарас реагував чи не на всі пропозиції. Завжди спершу закривав потреби інших, не розраховуючи на вдячність. Любив гори, снайпінг (мистецтво точного пострілу на надвеликі відстані і розвідка), міг спати будь-де і в будь-якій позі, а ще – знався у чайних церемоніях. Мріяв про Перемогу України, і щоби всі втрати були недаремними: його фейсбук – у життєписах побратимів. Про кожного пам’ятав, про кожного думав. А спортивною мрією було перемогти збірну американців на кріслах колісних із баскетболу. Тарас поліг 17 вересня 2025 року під час бойового завдання. Герой України посмертно. Похований на цвинтарі під дубом у рідному селі Нижнів на Прикарпатті. Як козак. Він змалку любив оповідки про козака Голоту.

Історія пам’яті Тараса Шпука

Тренування з баскетболу. Тарас Шпук показує нову вправу. В ній багато елементів: пересування, швидкість, влучність.

«Він показує, а в нас не виходить, плутаємося, бурчимо, – каже Семен (Сем) Лагун, ветеран, друг і наступник Тараса. – І от він кричить: «Відставити х…ню!» Для цивільної людини це може звучати грубо. Але ми – військові – чули це постійно на службі. Оце поєднання тренера і військового – серйозного, конкретного, брутального – давало Тарасу можливість розмовляти з нами однією мовою».

Тарас Шпук на тренуванні, фото з архіву, який зібрала для батьків Тараса його подруга Олена Панчук з різних джерел

Однак тренер не тиснув на хлопців, не порівнював їх з іншими, які досягли вищих результатів. Розумів, що травм однакових не буває. Він сварився по-дружньому, всі бачили, що в нього горять очі, що він кайфує від процесу гри.

«Він міг пересратися з усіма учасниками команди, було їх 25, чи 30. Я вже думала, що його битимуть. Наступного дня Тараса люблять всі, жодних зауважень. Безумовна любов і авторитет, навіть якщо Тарас каже: «Я вас ненавиджу і всіх закопаю», – зізнається подруга та психологиня Ольга Семенова і додає після паузи: «Харизма».

Тарас Шпук, фото з сайту «Повернись живим»

«Треба розуміти, що баскетболу на кріслах колісних перед війною в Україні не було. Існувала якась ліга в нульових – в межах паралімпійського спорту. Та вона давно померла, – згадує Сем. – І Тарас, який ніколи цим не займався, першим в Україні почав тренувати ветеранів».

Він уже повернувся з АТО і працював у «Повернись живим». Там формувався ветеранський відділ і оскільки Шпук все життя любив спорт, вирішив допомагати хлопцям реабілітуватися завдяки фізичним навантаженням і повертатися до повноцінного життя навіть після важких поранень. Його самого ж навчала тренерка збірної США з баскетболу на візках Ханна Волкер.

Та був Череп не лише тренером.

«Ми жартували, що йому потрібно не одну зарплату, а три. Він був і операційним менеджером, і асистентом тренера з веслування, і відповідальним за обладнання й техніку, а на відбір приїздило (на хвилинку!) 300 людей. Тарас – це руки, які все робили, возили, носили», – доповнює Сем.

Тарас із Семом, фото надане Семеном Лагуном

У фонді про нього кажуть так: «Наш Тарас перший приходив і останній ішов із локацій, до 5 ранку за день до змагань завантажив 200 пісень з ексель-таблиці для класного плей-листа, зібрав разом понад 800 інтерв’ю учасників відборів».

Він, як вихор, літав скрізь, мав зв’язки всюди і всі його знали. Відділ, де працював Тарас, у фонді називали «шпуківнею».

«Крім того, Тарас постійно був із хлопцями, готовий заради них на все, зокрема, перенести їхні речі і їх самих, – каже Дмитро Полов’ян, друг та учень Тараса. – На нього можна було покластися і в роботі, і поза нею. Якось Тарас біг на нараду, але затримався, щоб підкрутити мені колесо у кріслі. Мені було так незручно, він спізнювався через мене». «Нічого, почекають, я допоможу, щоб ти міг їхати, куди тобі треба», – усміхнувся Тарас і докрутив колесо.

Тарас із підопічним та другом Дмитром, фото з архіву Дмитра
Тарас допомагає полагодити колесо на кріслі колісному, фото з архіву, який зібрала для батьків Тараса його подруга Олена Панчук з різних джерел

На тренуванні Дмитру, який має спинальну травму, натирало його спортивне крісло. Воно вужче, ніж звичайне. Ветеран навіть вагався, чи варто далі займатися баскетболом. Шпук наполіг: «Ти нам потрібен, щось придумаємо». На кожній зустрічі запитував, як Дмитро. Робив перерви, щоби той міг перепочити, і став підкладати йому подушку від пролежнів.

В адаптивних видах спорту немає цілі перемогти чи показати результат понад усе. Головне – відновлення ветеранів після поранень чи травм.

Однак для Тараса результат був важливий. Це, вважав він, і оцінка його тренерства, і загалом збірної.

«Якось ми грали проти Канади. Виграли з невеликою перевагою 8:4. І так сталося, що я закинув трьохочковий м'яч. Це стало вирішальним у грі. Як зараз пам'ятаю емоції Тараса. Є відео: в мить, коли я здійснював кидок, він ніби розчаровується, бо кидок дуже дальній, але коли м'яч потрапляє в кошик, він просто хапається за голову: «Що це було?» Емоцій – безліч і в мене, і в Тараса», – каже піднесено Семен.

Шпук розглядав виступ ветеранів на міжнародних майданчиках також як можливість заявити світу, що Україна не здасться.

Тарас Шпук на змаганнях разом зі своєю командою, фото з архіву, який зібрала для батьків Тараса його подруга Олена Панчук з різних джерел

«Він готував хлопців: ви маєте знати, що говорити і як. Ви представляєте державу», – розповідає про Тараса подруга Марія Кучеренко.

Якось у Нідерландах виступав принц Гаррі. У тому ж місті на змаганнях був Тарас Шпук і Вікторія Дворецька, військова, яка працювала з ним у фонді.

«І вони добралися крізь натовп, через охорону до принца та вручили йому календар, який щорічно випускає фонд «Повернись живим». Є фото, як Гаррі розглядає той календар, – згадує мама Тараса, пані Галина. – Він приїхав додому і світився від щастя. Я питаю: «Як там принц?» – «Та тако за руку поздоровались й говорив, як я з вами».

Тарас Шпук і Вікторія Дворецька вручають принцу Гаррі календар, фото з сайту «Повернись живим»

У фонді досі жартують: хто бачитиме те фото, питатиме: «А хто то біля Шпука?»

Тарас почав говорити реченнями, як йому ще й року не виповнилося, але не ходив довго. Пішов у рік і три місяці. «Відразу побіг, – розповідає мама. – І так і бігав, поки жив».

Після 9-го класу пішов у кузню, щоб заробити собі на телефон.

«Він у мене був гоноровий: «Я просити ні в кого нічого не буду, я собі зароблю сам». Вступив у Івано-Франківську філію Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», а після другого курсу взяв вільне відвідування й пішов на роботу: заробити молодшому брату Богдану на навчання», – каже пані Галина.

Мама Тараса після турніру, присвяченого пам'яті сина в Івано-Франківську, фото надала Галина Шпук

Всі відзначають Тарасову пунктуальність: не спізнювався сам і сердився, коли це робили інші.

Дуже ретельно ставився до порядку й чистоти: міг не пустити в дім гостей, поки не помиє підлогу.

Коли на спортивних зборах жив із ветеранами в одному номері, міг залипнути на фільм, який дивився хтось із хлопців.

«Він був як мала дитина, яка бавилася і раптом побачила мультик. Сідав і забував про все на світі. Найулюбленіший його фільм – антивоєнна стрічка «Суцільнометалева оболонка» Стенлі Кубрика», – згадує Дмитро.

Тарас у горах, фото з архіву, який зібрала для батьків Тараса його подруга Олена Панчук з різних джерел
Тарас у горах, фото з архіву, який зібрала для батьків Тараса його подруга Олена Панчук з різних джерел

Тарас обожнював варену в лушпинні картоплю й розрізану на шматочки та политу розтопленим маслом, мамині голубці, і квас «Тарас». Ніхто не бачив його з чаркою чи сигаретою.

2022 рік. Тарас під обстрілами вивозить з Ірпеня крісла колісні, щоб ветерани змогли представити Україну на Іграх Нескорених.

Фонд допомагає з постачанням різним бригадам. Їздить на фронт і Шпук.

«Постійне недосипання, їзда, трабли, але найгірше те, що моя телефонна книжка все тоншає і тоншає, бо ти контактуєш з військовими на першій лінії. Вони гинуть і це найважче у цій роботі», – зізнавався Тарас з одному з інтерв’ю.

2023-го він відчув, що його роль змінилася і він потрібен на фронті. Брати активну участь в бойових діях. Буквально.

Вибрав служити у військовій розвідці.

Мама часто не знала, де він. Дзвонила і питала: «Тарасику, де і що робиш?». А він: «А ви з якою метою цікавитеся?», або «Сніг відкидаю». Інколи лише по стрічці у фейсбуці відстежувала, де син, бо хтось із його побратимів чи колег зазначав його в дописі.

Тарас Шпук, фото з сайту «Повернись живим»

Рідних і друзів Тарас оберігав від хвилювань. Іноді просто писав – мене не буде стільки-то днів. І все, без подробиць. У травні-червні 2025 року року його не було 21 день, повернувся – мінус 16 кілограмів. Нічого не розповів. Лише згодом у відкритих джерелах буде інформація, що разом із побратимами пройшов близько 250 кілометрів углиб території Росії, щоб замінувати, а згодом і підірвати залізничний міст.

«Хоча він завжди перебував у небезпеці, все це поєднував із тренерством. Або приїздив на навчально-тренувальні збори, або комунікував телефоном», – зазначає Сем, який з часом замінив Шпука на тренерській посаді.

16 вересня 2025 року Тарас написав мамі, що його не буде на зв’язку тиждень. Наступного дня він загинув. Точні обставини останнього бою Тараса Шпука не розголошуються.

Тарасові Шпуку присвоєно звання Герой України, фото з архіву родини

«Їх було семеро в групі, то четверо зразу загинуло, п'ятий помер у лікарні. Двоє поранені, але живі, вийшли», – зітхає Галина Шпук.

Мама зробила вдома музей на честь сина, у тій кімнаті, де він колись спав із братом. Там його фото, грамоти в рамках, спортивні нагороди в ящичку, є кросівки і майки зі змагань. На будівлі школи, де вчився герой, є меморіальна дошка, біля могили Січовим Стрільцям – банери всім загиблим хлопцям із села.

Мама Тарас облаштувала вдома музей на честь сина, фото з архіву родини
Мама Тарас облаштувала вдома музей на честь сина, фото з архіву родини
Мама Тарас облаштувала вдома музей на честь сина, фото з архіву родини

У пам’ять про Тараса ветерани провели кілька показових матчів, йому присвячують турніри і змагання. Колеги та друзі з «Повернись живим» зняли фільм про Тараса: https://www.youtube.com/watch?v=JJRUUtV0Di4

Багато хто з друзів мають його речі, зокрема одяг. Тараса називали «барахольщиком», вбрання він часто забував, дарував. А ще досі комусь на фронті служить його плитоноска.

«Я людина невіруюча, і мені завжди важко слухати на поминальних службах про відпущення гріхів. А які гріхи? Я не можу сказати, що вони в нього взагалі були. Ніколи не бачила, щоб він комусь зробив щось погане чи вчинив якось негідно. Робив тільки добро, – підсумовує Марія. – Один наш спільний друг казав, що Шпук – це людина, яка ніби з криївки вилізла в сорокових роках, і до нас і перенеслась. Так і було. Він наш повстанець».

All recordsBack to the helmet