On the Helmet of Memory
Mykyta Kozubenko
Микита Козубенко

Record
- Age at death
- 31
- Sport
- Diving
- Місто і дата загибелі
Микита Козубенко почав займатися спортом у 6 років. У 2013-му здобув звання майстра спорту зі стрибків у воду. Деякий час працював у Києві, а потім тренував юних миколаївців у басейні, де колись визначилось його власне майбутнє. Намагався додати світла у дитинство, затьмарене війною. А коли вирішив, що цього недостатньо – став у лави війська. Тренер зі стрибків у воду 2-ї категорії Микита Козубенко пройшов шлях від призера всеукраїнських змагань до наставника і зрештою, захисника. Він переймався за побратимів так само, як свого часу хвилювався за власних вихованців. І зрештою, віддав життя, захищаючи свій дім і всіх, кого любив.
Історія пам’яті Микити Козубенка
Микиті Козубенку було 20, коли він виборов те, до чого йшов багато років – став майстром спорту України зі стрибків у воду. Свій спортивний шлях він розпочав у шестирічному віці. Батьки привели його на заняття у спортивний комплекс «Водолій», що поряд із їхнім будинком у Корабельному районі Миколаєва. Тато часто брав синів на риболовлю, тож Микита трохи плавав, але невпевнено, по-дитячому.
«Микита пішов у школу і ми вирішили віддати його на додаткові заняття. Обрали спорт, щоб направити дитину у правильне середовище», – розповідає батько Володимир Козубенко.

Зупинитися на стрибках у воду Микиту підштовхнула сусідка родини, а нині – титулована українська спортсменка Олена Федорова. Старша на сім років, вона уже тренувалася і запросила в басейн свого маленького друга.
«Я йому просто сказала, що є такий вид спорту, спробуй. І він долучився. Докладав багато зусиль і зрештою став призером», – згадує Олена Федорова.
Маленький хлопчик мав від природи розвинені м'язи, сильні руки та ноги, міцні плечі. Коли Микиту вперше побачила його тренерка Тетяна Погребна, запитала у мами, як вони розвивають дитину. «Він завжди був таким. Постійно ми його звідкілясь знімаємо, то з паркану, то з дерев», – відповіла їй Лариса Козубенко.

«Микита добре підтягувався, швидко опанував вправи, які діткам зазвичай лише за кілька років даються. Страх висоти – він майже у всіх є, хто починає займатися, але задача тренерів – допомогти дитині з цим впоратися. Ми загалом у тандемі з батьками працювали, батьки дуже сприяли», – розповідає перша тренерка Микити, Тетяна Погребна.
Усе дитинство Микита тренувався на базі КДЮСШ «Україна» і представляв рідний Миколаїв. За спогадами учасників команди, хлопець чудово вписався у колектив і мав багато друзів. Комунікабельність і товариськість були притаманні йому від природи.
«На змагання їздили потягами, жили у гуртожитках, готелях. Микита завжди був позитивним і усміхненим. Йому дуже подобалося виїжджати всім гуртом, відчувати себе частиною команди», – додає Олена Федорова.

Напередодні важливих виступів часто саме Микита ставав для команди джерелом впевненості та рівноваги. Із Анастасією Заболотнею хлопець познайомився, коли та прийшла на тренування на кілька років пізніше від нього.
«Я пам'ятаю свої перші змагання – ми їздили командою – у Луганську. Довга дорога була. У Чехії – мені було років 10, Микиті – 12. Це було круто. Ми гуляли, на змаганнях було багато дітей різних національностей. Микита – добра, відкрита людина, неконфліктна. З усіма знаходив спільну мову і легко починав спілкуватися», – ділиться Анастасія Заболотня.

Багато років Микита займався стрибками і з трампліна – одно- чи триметрового, і з вишки – у п'ять, сім з половиною чи десять метрів висотою. Років із 15 – визначився зі спеціалізацією і займався як «трамплініст». У стрибках у воду, за словами Тетяни Погребної, найголовніший критерій – вхід у басейн «без бризок».
«Оцінюється також складність стрибка, кількість обертів – маленькі діти починають з пів оберта. Є ще два з половиною, три з половиною оберта. Дивляться на розбіг на трампліні, відштовхування, силу обертання – усі критерії зважуються та складаються в одну оцінку», – пояснює тренерка.

Усю юність спорт посідав головне місце в житті Микити. Напередодні змагань тренуватися доводилося двічі на день – рано-вранці та після школи. Друзі – переважно спортсмени з басейну. Колективом – розважалися, влаштовували костюмовані вечірки на свята, відзначали завершення турнірів посиденьками в кафе. Разом «обмивали» завойовані медалі – занурювали в басейн, аби «приходили ще». Микита, безсумнівно, пишався власними перемогами, а в поразках намагався знаходити позитив:
«У нас був великий колектив. Якщо Микита програвав, але вигравав хтось «зі своїх», уже було не так образливо, він вмів порадіти за іншого», – пояснює Анастасія Заболотня.

У 2013-му Микита підкорив суддів на змаганнях у Києві, коли стрибав з триметрового трампліну в синхроні з Олегом Колодієм. Цей виступ приніс Козубенку звання майстра спорту.
«Микита завжди біг на тренування. Раніше ми багато на змагання їздили – Запоріжжя, Дніпропетровщина, трохи згодом – столиця. Він завжди приїздив із медалями. З 2006 року був призером чемпіонатів України та міжнародних змагань. Для мене і для Лариси Альбертівни Афанасьєвої, яка також Микиту готувала, було важливо, щоб він не зупинився на статусі кандидата, а став майстром спорту», – додає Тетяна Погребна.
Коли настав час визначатися з професією, Микита навіть не розглядав інший шлях – обрав вивчати фізичну культуру та спорт у Чорноморському національному університеті імені Петра Могили в рідному Миколаєві. Завершив магістратуру як тренер-викладач. Його рішення пов'язати своє професійне життя з дітьми було цілком передбачуваним для близьких.
«Микита дуже любив дітей. Він обожнював племінників – коли у гості приїздив Володя, вони з Микитою ходили на тренування, дядько захочував малого до спорту. Коли народилася Ліза – Микита постійно на вихідних накуповував смаколиків, морозива і їхав до них», – згадує батько Володимир Козубенко.

Микита мріяв, що колись створить і власну родину. Він був хрещеним батьком племінниці та доньки давньої подруги Анастасії Заболотньої. У колі друзів жартував: «Дві дівчинки є, то й пацана треба».
А тим часом, спортсмен наполегливо працював. Ще в університеті на кілька місяців приєднався до водного шоу в Південній Кореї. Потім влаштувався тренером в один із великих спортивних комплексів столиці. А зрештою – повернувся у рідний Миколаїв, у басейн, з якого все почалося.

«Одного разу Ніка врятував хлопчика, який прийшов у басейн з батьками. Ті відволіклися, а дитина почала тонути. Микита його витягнув. А коли сталася повномасштабна війна, у місті залишилося і дітей мало, і тренерів. Син ходив, набирав групи, приходив у школу, розповідав про спорт і тренування», – згадує батько.

Перший час Микита був зосереджений на вихованні дітей у важкий воєнний час. Та доленосною стала розмова з батьком одного зі своїх учнів. Нацгвардієць запропонував тренеру приєднатися до свого підрозділу і Микита зрозумів – настав його час змінити форму. Рідні, наче передчуваючи нещастя, відмовляли його, але чоловік запевняв: «Усе буде добре, я повернуся». Так тренер Козубенко став військовослужбовцем 15-ї бригади оперативного призначення «Кара-Даг» із псевдо Джампер – стрибун.
«Спершу він був у мобільній вогневій групі. Потім частину хлопців вирішили відправити безпосередньо в зону бойових дій. Ніка став розвідником. Вони заходили «на нуль», заводили туди людей, доставляли хлопцям боєприпаси, їжу, забирали вбитих і поранених», – пояснює батько.

Про складність та небезпеку завдань сина батьки дізналися лише після його загибелі. Сам Микита у подробиці не вдавався. Лиш інколи відповідав у розмовах щось на кшталт: «Важкий був вихід, не можу телефоном».
Незадовго до трагедії Микита востаннє приїхав у рідний Миколаїв та батьківський дім. Сильно схудлий і втомлений, він побачився з рідними, навідав друзів. На хвилювання близьких відповідав: «Там мої хлопці, мушу повертатися до них». За свою відданість побратимам і службі отримав заохочувальну відзнаку військової частини. І вже посмертно – орден «За мужність» ІІІ ступеня.

У липні 2025-го воїн мав приїхати у відпустку. «Будемо на дачі відпочивати, поставимо там басейн», – ділився планами з кумою. Та 8 червня Микита зустрів останній світанок. Джампер вчергове виводив свою групу на позицію. Дорогою бійці потрапили у засідку. Микита поліг на Харківщині, у селі Нова Шпаківка. Йому був 31 рік.
«Коли ця біда сталася, я почав переглядати фотографії і помітив, що він на них завжди посміхається», – зітхає Володимир Козубенко.
Поховали Микиту Козубенка на Алеї Слави у тому ж районі Миколаєва, де він жив і працював. Його втрата відгукнулася гострим болем для його побратимів, юних вихованців, улюблених похресниць і всіх рідних, які так сильно хвилювалися і чекали його додому. Басейн, що став своєрідним місцем сили захисника, невдовзі після його загибелі зазнав серйозних пошкоджень від російського обстрілу. Близькі вірять, що колись вихованці Микити ще зможуть вшанувати там свого тренера.

«Для мене найголовніше, аби Микитина душа була з Богом. Я думаю, всі ці люди, які віддали своє життя за інших, будуть врятовані у царстві Божому» – завершує батько.