Skip to the main content

On the Helmet of Memory

Maksym Halinichev

Максим Галінічев

Maksym Halinichev
НОК · Права надано в партнерстві з Меморіалом

Record

Age at death
22
Sport
Boxing
Місто і дата загибелі
Kreminna sector, Luhansk Oblast,

Максим Галінічев почав займатися боксом у 10 років. Вже невдовзі став призером чемпіонатів України та Європи, юнацьких Олімпійських ігор 2018 року, здобув звання майстра спорту міжнародного класу. Серед тренерів мав прізвисько «Енерджайзер» за свою спритність. Часто любив повторювати: «Сім’ї Галінічів страх невідомий».

Він мріяв взяти участь у дорослих Олімпійських іграх та перейти до професійного боксу. Але його плани перекреслила повномасштабна війна.

У травні 2022 року Максим добровольцем став до лав 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Побратими називали його «Боксерчик». На фронті він двічі був поранений, але щоразу знову повертався на передову.

Свій останній бій захисник прийняв 10 березня 2023 року під містом Кремінна на Луганщині. Йому назавжди 22 роки.

Історія пам’яті боксера Максима Галінічева

Якось Максима Галінічева запросили на чемпіонат Сумської області з боксу як почесного гостя. Дворазовий чемпіон Європи, призер юнацьких Олімпійських ігор – з ним хотіли сфотографуватися діти. Організатори подарували йому спортивний костюм.

Після заходу тренер Богдан Дмитренко помітив, що Максим іде без подарунка.

– А де пакет?

– Я віддав хлопчику з іншого міста – він носить такий же розмір, що і я.

Так Максим робив часто. Нові боксерські рукавиці віддавав молодшим спортсменам, бо свої вже мав. А коли на змаганнях його запрошували стати поруч із керівництвом, всіляко намагався уникнути уваги.

«Я краще з дітворою тут побуду», – казав він.

З дитинства Максим був лагідним і відкритим, тому мама Світлана здивувалася, коли син захопився боксом.

Спершу він займався акробатикою та лижним спортом. А в десять років побачив чемпіонат із боксу в рідному місті. Старший брат уже займався цим видом спорту, і Максим теж захотів спробувати.

В одинадцять років хлопець здобув першу медаль на змаганнях у Ромнах. Згодом тренування стали головною частиною його життя. Він проводив у залі по чотири-п'ять годин щодня і ніколи не пропускав занять.

Перші дитячі нагороди. Джерело: архів родини

«Як підріс, постійно казав, що бокс – це його життя»,– пригадує тато Олександр.

Заради спортивних перспектив сина родина переїхала під Київ. Максим самостійно їздив через усе місто на тренування, швидко навчився орієнтуватися в метро.

«Коли ми пропонували провести його чи зустріти, він завжди відмовлявся: ні-ні, я сам», – розповідає Світлана.

Із 13 років Максим навчався у спортивній школі-інтернаті, а з 14 уже жив там. Ранкове тренування, уроки, знову тренування. Перед змаганнями доводилося суворо контролювати вагу, обмежувати їжу та воду. Зате після перемог він любив ходити в МакДональдс.

«Років до 19 в нього не було ні дитинства, ні вільного часу, як в інших підлітків. В основному збори, змагання – постійно в роз'їздах. Ми його теж мало бачили», – кажуть батьки.

На чемпіонаті Сумщини з боксу. Джерело: архів родини

У 14 років Максим посів друге місце на чемпіонаті України. Після фіналу сказав: «Наступного разу я виграю».

Почав тренуватися ще більше і наступного року став чемпіоном України серед юніорів, а в 2015-му на чемпіонаті світу дійшов до чвертьфіналу.

У 2017-му Максим виграв юніорський чемпіонат Європи в Туреччині, а наступного року повторив успіх в Італії та здобув срібло юнацьких Олімпійських ігор у Буенос-Айресі.

На юніорських Олімпійських іграх у Буенос-Айресі. Джерело: архів родини

Другим місцем був незадоволений, хоча довго не засмучувався. Про суперника сказав: «Ми ще зустрінемось».

Мріяв виступити на дорослих Олімпійських іграх, перейти у професійний бокс. Тренеру Богдану Дмитренку казав, що не уявляє себе директором чи бізнесменом: хоче бути професійним боксером, якого показуватимуть по телевізору.

За словами тата, хвилювання перед змаганнями є у кожного спортсмена, але син ніколи цього не показував:

«Перехрестився, бахнув рукою об ринг і вперед».

У 18 років Максим зламав палець на тренуванні. Тренери побоювалися, що на спортивній кар'єрі доведеться поставити хрест. Але він продовжив займатися.

Тренер Богдан Дмитренко згадує Максима як людину, яка постійно усміхалася. Навіть коли мав вагомі спортивні досягнення, не любив особливої уваги до себе.

«Доброта, відкритість, щедрість, яку не можна описати», – говорить він.

З тренером Богданом Дмитренком. Джерело: архів Богдана Дмитренка

Мама додає, що син завжди мав власну думку: «Якщо щось вирішив, неможливо було в іншому переконати».

За цією впертістю стояли й великі мрії. Максим хотів поїхати до Америки та купити батькам будинок.

А найбільше його тішила донька Василіса, яку він лагідно називав Васьком. Приходив із дитячим візочком до тренера і запитував: «Схожа?». Дуже радів, коли чув, що таки схожа.

Василісі було три роки, коли тато загинув.

Максим з донькою Василісою. Джерело: архів родини
Цивільна дружина Поліна і донька Василіса. Джерело: архів родини

Повномасштабне вторгнення застало Максима під час спортивних зборів. Дорогою до рідної Шостки він побачив наслідки просування російської військової колони, зателефонував тренеру: «Сергійович, ви не уявляєте. Тут село все розбите».

Навесні 2022 року він ще тренувався, готувався до чемпіонату Європи. Але Богдан Дмитренко помічав, що думками спортсмен уже деінде:

«Я з перших днів знав, що Макс от-от піде».

Тим паче, старший брат Вадим уже служив у війську й Максим дуже за нього хвилювався.

Згодом сказав: «Поки не до спорту – я йду воювати».

До війська його спочатку не брали. Через давню травму він був визнаний непридатним до служби. Та Максим звертався до різних військкоматів, доки не знайшов підрозділ, який погодився його прийняти.

Улітку 2022 року Максим став військовослужбовцем 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Служив штурмовиком-гранатометником, мав псевдо «Боксерчик».

Максим на позиції у війську. Джерело: архів родини

Про фронтові будні рідним розповідав мало. Одного разу зізнався, що разом із побратимами три доби був без води та їжі. Але зазвичай запевняв: усе добре.

У листопаді 2022 року Максим отримав осколкові поранення ноги під час російського обстрілу. Після лікування повернувся до підрозділу.

«Мене там чекають хлопці», – пояснив близьким.

Побратим Микола Іванов пригадує, що Максим допомагав евакуювати поранених під артилерійським вогнем навіть там, де інші боялися:

«Сміливий був хлопець. Казав, поки війна не закінчиться, він буде на фронті».

Після поранення Максим приїхав в гості до тренера. Той постелив йому на розкладному кріслі, але помітив, що хлопець тримає поранену ногу в повітрі.

– Макс, поклади ногу на крісло.

– Богдан Сергійович, в мене через бинт витікає. Я вам зіпсую крісло.

Тренер сам поклав йому ногу, а Максим засміявся: «Сергійович, то ви зі мною «на лапах» бігали, а тепер ногу вкладаєте».

Останнє фото разом з тренером. Максим приїхав до нього після поранення. Джерело: архів Богдана Дмитренка

На фронті Максим дивився відео тренувань інших спортсменів, обговорював їх із тренером. Жартував, що сам рухи відпрацьовує, ухиляючись від обстрілів.

Якось Максим написав: «Богдан Сергійович, ви ще виховаєте свого олімпійського чемпіона».

«Я не хочу іншого. Вертайся з перемогою і роби те, заради чого народився», – відповів тренер.

Але Максим наполягав: «Ні, ви виховаєте нового чемпіона».

9 березня 2023 року Максим зателефонував татові. Олександр саме повертався з роботи. Дзвінок здивував його: зазвичай син міг лише писати повідомлення.

Спочатку говорили про звичайні речі. А наприкінці Максим несподівано попросив:

– Тато, якщо що, не забудь Василісу.

– Ну як я можу забути свою внучку? Максим, що ти таке говориш? До чого ці розмови?

– Та нічого, це я так просто. Все нормально.

Більше вони не спілкувалися.

10 березня 2023 року Максим Галінічев загинув під час російського артилерійського обстрілу поблизу Кремінної на Луганщині. Йому було 22 роки.

Про загибель сина батьки дізналися з фотографій, опублікованих у російських пабліках. Станом на жовтень 2026 року тіло Максима залишається на тимчасово окупованій території, тому рідні досі не змогли його поховати.

Посмертно Максима нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Тато Максима біля стіни памʼяті у Шостці. Джерело: архів родини

У родині зберігають усі медалі та кубки Максима. Куточки пам'яті облаштували в Шостці та Чехії, де зараз живуть його батьки.

Куточок памʼяті вдома у Шостці. Джерело: архів родини

А в Ромнах, де Максим починав свій спортивний шлях, Богдан Дмитренко щороку організовує турніри на його честь. Змагання проводять близько 10 березня – дня загибелі боксера.

«І буду проводити, поки буду живий», – каже тренер.

У тому самому залі, де Максим колись тренувався ще «малим карапузом».

Батьки у залі, де займався Максим. Джерело: архів родини

«Для мене Максим – це вже не бокс. Це воїн-захисник, який віддав своє життя за нас», – говорить Богдан Дмитренко.

All recordsBack to the helmet