Skip to the main content

On the Helmet of Memory

Andrii Kutsenko

Андрій Куценко

Andrii Kutsenko
Янголи спорту · Права надано в партнерстві з Меморіалом

Record

Sport
Track cycling
Місто і дата загибелі

Андрій Куценко народився у Жовкві Львівської області. Займався велоспортом на треку з юного віку. У 16 здобув звання майстра спорту України, у 19 став майстром спорту міжнародного класу. Його головною рисою називають доброту, а особистим кредо – слова «Завжди перший». Андрій був наполегливим. Він залишався членом національної збірної з велосипедного спорту протягом 2006-2018 років. Мріяв про участь в Олімпійських іграх. З початком повномасштабного російського вторгнення залишив життя в Європі та повернувся додому, щоб долучитися до війська. Попри можливість служити далі від зони бойових дій, Андрій добровільно рвався у вир війни.

Історія пам’яті Андрія Куценка

Він отримав диплом майстра спорту просто на шкільному випускному, на очах у половини міста. Ще за три роки, вже в університеті, став майстром спорту міжнародного класу. Багаторазовий чемпіон України, член національної збірної з велоспорту на треку, призер міжнародних змагань – це про Андрія Куценка, який залишив титуловане життя в минулому і став у стрій – як воїн.

Йому було два роки, коли батьки привезли додому велосипед для старшого брата – завеликий для маленького хлопчика. Але той настільки приворожив дитину, що дуже швидко Андрійко отримав і власний триколісний.

Перші спроби Андрія опанувати велосипед, 1992 рік. Джерело: архів родини Куценків

«Відтоді Андрій та Орест постійно у дворі каталися. Молодший дивився на старшого, повторював за ним, аж одного разу, йду з роботи, а Андрійко зустрічає мене – заліз під раму на більший велосипед, сидить боком, але їде. Йому роки три було», – розповідає батько Володимир Куценко.

Родина живе у Жовкві на Львівщині. Саме звідси почався великий шлях маленького хлопчика. Батько Андрія сам займався спортом зі шкільних років. Прагнув, щоби його діти також були спортсменами і прищеплював любов до здорового способу життя.

Родина Куценків, 1996 рік. Джерело: архів родини Куценків

«Батько всіляко сприяв і власним прикладом нас мотивував. Він і досі зарядку щоранку робить. А загалом у маленькому місті кожен хлопець хоче себе якось реалізувати, проявити. Один зі шляхів – спорт», – розповідає Орест Куценко, брат Андрія.

«Ми раніше жили в центрі міста, метрів за сто від нас – стадіон. Так сини і росли: дім, школа, стадіон, церква. Завдяки цьому вже у шкільні роки обидва досягли спортивних висот», – додає пан Володимир.

Перш ніж повністю присвятити себе спорту, Андрій зростав спокійною, домашньою дитиною. Міг цілий день щось малювати, навіть з хати не виходив.

Андрію – 5 років, Оресту 10, 1995 рік. Джерело: архів родини Куценків

Орест, який на п'ять років старший від Андрія, займався карате. Покликав і його на тренування, коли хлопцю було років десять. Батько, який супроводжував Андрія, згадує – бойове мистецтво йому було не до душі:

«Він постояв, подивився на той зал та й каже: тату, відведи мене на велобазу, я бачив, там хлопці їздять. У той же день він на заняттях і лишився».

Андрій тренувався у жовківському відділенні Львівської обласної дитячо-юнацької спортивної школи. Спершу займався шосейним велоспортом, але швидко перейшов на трековий – і саме тут повністю розкрив потенціал.

На львівському велотреку. Джерело: архів родини Куценків

«Він прийшов із серйозним наміром займатися спортом. Нічого не пропускав, відпрацьовував тренування навіть, коли хворів», – пригадує перший тренер Михайло Колодій.

Одним із найяскравіших спортивних досягнень Андрія тренер вважає титул майстра спорту.

«Майстра спорту з велотреку присвоюють із 16 років. І він виконав необхідний норматив одразу, не затримуючись. Потім був майстер спорту міжнародного рівня – а це не всім вдається», – додає тренер.

Чемпіонат України з велотреку, де Андрій Куценко посів перше місце. Джерело: архів Володимира Бучинського

Пан Михайло розповідає: у складі жовківської команди Андрій їздив у Харків, Київ та Львів. Туди, де були велотреки. Уже після школи горизонти його спортивної кар'єри розширилися. Спершу був Львівський державний університету фізичної культури – саме під час навчання там Андрій став спортсменом міжнародного рівня. Згодом – підписав контракт зі Збройними Силами України та проходив службу на навчально-спортивній базі літніх видів спорту Міністерства оборони України.

З 2006 до 2018 року – виступав за національну збірну з велоспорту.

«Він був спринтером, виступав і в індивідуальних дистанціях, і в командних, коли три учасника разом їздять по колу і по черзі сходять із доріжки. Андрій завжди був на третій позиції, тобто проїжджав найбільше. Це була максимально вибухова швидкість, його спеціалізація», – пояснює брат Орест.

Андрій Куценко на чемпіонаті Європи з велоспорту на треку, м. Гренхен, Швейцарія, жовтень 2015 року. Джерело: архів родини Куценків

За таких обставин травм було не уникнути. І Андрій їх дістав чимало. Більшість припала на початок спортивної кар'єри.

«При падінні за такої швидкості шкіра випалюється, то так... пів, а то й ціла спина були здерті. Шрами на все тіло. Але це залежить не лише від одного спортсмена, а від усієї команди і навіть суперників. Тож чим вищий клас, тим рідше таке трапляється», – розповідає брат.

Андрій Куценко та Володимир Бучинський під час чемпіонату України, м. Сімферополь, АР Крим, 2007 рік. Джерело: архів родини Куценків

Чи не найпершу серйозну травму Андрія пригадує його друг дитинства та товариш по команді протягом багатьох років – від Жовкви до збірної України, Володимир Бучинський. Розповідає: тоді його ще юний друг стійко витримав болісний випадок.

«Коли ми вчилися в школі, їхали з тренером на змагання таким «уазиком», накритим тентом. Нас шестеро, сидимо по різні боки, а по-середині – велосипеди. Тут на дорогу вибігає дитина, нашу машину від гальмування перекидає на бік, саме туди, де сидів Андрій. Виходить, що на нього полетіли і ми, й велосипеди. Він сильно подер собі спину, скло витягали, його на «швидкій» забрали. То був початок у велоспорті, я думав, Андрій більше не захоче займатися. А за тиждень він повернувся на тренування – зі ще більшим азартом», – пригадує Володимир.

До власних успіхів, як і до поразок, Андрій від початку ставився стримано – кілька днів відпочивав, і повертався до щоденних занять. Коли батьки розпитували, як минули змагання, коротко відповідав: «Зараз Володька прийде – розкаже».

Андрія завжди описують як дуже вмотивованого та дисциплінованого спортсмена. У спортивних колах вважають, що він від природи мав потрібні для велоспорту дані – «міцні ноги та аеродинамічний верх», що звісно підкріплювалися його наполегливою працею, правильним харчуванням та відсутністю шкідливих звичок.

У сім'ї згадують: якщо родину кликали на застілля, Андрій відмовляв: «мені так вся підготовка піде шкереберть».

Він мав твердий характер, був вірним власним переконанням, тримав слово. Випромінював спокійну впевненість – вроджену рису, підкріплену професійними досягненнями.

Під час зборів у селищі Воловець, Закарпатська область, 2016 рік. Джерело: архів Володимира Бучинського

Років з шістнадцяти Андрій майже не бував удома – літо на зборах в Криму, в інший час – тренування та перегони. Він об'їздив майже всю Україну, чимало подорожував світом.

Андрій та Володимир під час чемпіонату Європи, 2015 рік. Джерело: архів Володимира Бучинського

«У період змагань Андрій був зібраним, зосередженим. В інший час ми могли дозволити собі більш розслабитися. Якщо були, наприклад, в Туреччині – їздили на пляж, орендували машину для прогулянок. Десь на Закарпатті – на природі м'ясо смажили. Ми були найближчими друзями, і загалом – міцною командою», – додає Володимир Бучинський.

До власних успіхів, як і до поразок, Андрій від початку ставився стримано – кілька днів відпочивав, і повертався до щоденних занять. Коли батьки розпитували, як минули змагання, коротко відповідав: «Зараз Володька прийде – розкаже».

Під час зборів у Туреччині. Джерело: архів Володимира Бучинського

У 2018 році Андрій завершив спортивну кар'єру і перебрався до Італії. Він був одружений з українкою Любов'ю. У пари народився син Данило. Чоловік долучився до сімейного бізнесу дружини, але потяг до велоспорту залишився з ним – якийсь час навіть тренував місцевих дітей на волонтерських засадах.

Попри відстань у понад дві тисячі кілометрів і спокійне життя із власною родиною, початок повномасштабного російського вторгнення став шоком для Андрія. Спершу він волонтерив, разом із сином долучався до мітингів на підтримку України у різних містах Італії, а в квітні 2022 року прийняв доленосне рішення.

«Дзвонить він мені десь о першій ночі: «Тату, я у Варшаві, за кілька годин буду вдома». На ранок, як трохи відпочив, повідомив, що піде до військкомату. Ми з мамою його відмовляли, але він зробив по-своєму», – пояснює батько.

Так спортсмен Андрій Куценко став військовослужбовцем 49-го навчального центру розвідки України. Спершу був інструктором – тренував новобранців. Однак постійно писав рапорти на переведення – хотів бути ближче до бойових дій. За перший рік служби лише три місяці провів на полігоні, решту – «на нулі».

«Якось прийшли добровольцями з 60 ромів. Андрій казав, що вони надійні воїни. Ділився, як серед ночі один поскаржився, що не може правильно і швидко зіскакувати з бронетранспортера. Андрійко встав і повів їх тренуватися. Казав, що треба навчитися зараз, бо на війні вже буде не до того. Він дуже відповідально до всього ставився», – додає батько.

Далі були навчання у Німеччині, після яких Андрій перевівся у 47-му окрему механізовану бригаду «Маґура». Мав звання старшого сержанта, обіймав посаду командира взводу, служив у розвідці. За віддану службу отримав статус учасника бойових дій та відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Кращий сержант (старшина) Збройних Сил України». Востаннє він бачився з рідними місяці за два до загибелі. Тоді приїхав додому лиш на кілька годин.

Спортивні та військові відзнаки Андрія Куценка, 2026 рік. Джерело: архів родини Куценків

«Я хотів щось для нього зробити, тож трохи помив на його машині скло і фари. Він, сказав, що ж заїхав би на мийку. А тоді сів до мене на лавку, обійняв і говорить: «Хочу, щоб ти знав, тату, як я тебе люблю». Попрощавшись з усіма, Андрій вже виїхав із двору, а тоді вийшов із авто, повернувся і ще раз нас усіх обійняв. Більше не бачилися», – розповідає батько.

Андрій, Володимир та Орест Куценки, 23 квітня 2022 року, Львівщина. Джерело: архів родини Куценків

3 липня 2024 року Андрій Куценко загинув під Покровськом на Донеччині. Його група потрапила під ворожий вогонь на території, яку займав противник. Спершу Андрій залишився зі ще одним побратимом, а коли загинув і той – кілька годин відстрілювався з різних позицій, створюючи видимість, що тримає оборону не сам. А тоді, з пораненням у живіт, чекав евакуації, яку не могли здійснити через щільний вогонь. Коли воїна нарешті вдалося вивезти з поля бою, дорогою до стапункту його серце зупинилося.

«Нам пощастило, бо ми дізналися майже одразу. Племіннику подзвонив колишній колега, спитав, чи не служить хтось у родині. А тоді сказав, що тримає в руках жетон Андрія», – говорить батько.

Андрію Куценку було 34 роки. Він так і не зміг втілитися свою головну мрію – повернутися до сина.

Посмертно Андрія відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Його військове авто досі служить на передовій. Нові комплекти військової форми, що нагадувала про трагічне завершення життя їхнього сина та брата, рідні віддали побратимам. У батьківському домі зберігаються 14 кубків та зо дві сотні медалей – ті, які Андрій не забрав в Італію. А ще – комп'ютер, один з тих, що Андрій підлітком зібрав власноруч.

Нагороди у батьківському домі Андрія, 2026 рік. Джерело: архів родини Куценків

У пам'ять про Андрія Куценка рідні за підтримки Департаменту спорту, молоді та туризму ЛОДА створили фільм «Спринтер світла: Андрій Куценко».

У 2025 році у Жовкві вперше відбувся чемпіонат України з велосипедного спорту на шосе за трековою програмою «ZHOVKVA CUP RACE», присвячений пам’яті майстра спорту України міжнародного класу Андрія Куценка. У 2026-му змагання підтримав Фонд Владислава Гераскевича, який подарував обласній дитячо-юнацькій спортивній школі вісім нових велосипедів.

Чемпіонат пам'яті Андрія Куценка ZHOVKVA CUP RACE, квітень 2025 року. Джерело: архів родини Куценків

«Нам важливо, що про Андрія пам'ятають, а до його могили приходять і друзі, і просто спортсмени», – каже Орест Куценко.

All recordsBack to the helmet